; }

Сторінки

.

середа, 4 квітня 2012 р.


Слідами «Королівського євангелія»

Йосип Кобаль





У лютому 1951 року на одній з полиць Мукачівського монастиря св. Миколая Василь Пронін виявив паперову книгу XV ст., яка отримала назву «Королівське євангеліє».
Незважаючи на велику цінність та наукове значення цієї пам’ятки давньої літератури, її вивченню до останнього часу не приділяли належної уваги. Тільки в листопаді 2011 року у Виноградові була проведена перша наукова конференція, присвячена «Королівському євангелію». Одним із важливих висновків наукового форуму стала необхідність всебічного дослідження книги фахівцями різних наукових дисциплін.
Угоча
Усталеною є думка, що вказана книга була виготовлена у селищі Королево Виноградівського району Закарпатської області. У минулому територія останнього належала до історичної Угочанщини. Угоча – це назва комітату колишнього Угорського королівства, більша частина якого охоплювала теперішній Виноградівський, частково Іршавський та Хустський райони Закарпаття, а менша – частину Сатумарського повіту Румунії та клаптик Саболч-Сатмар-Березької області Угорщини. Перша писемна згадка про Угочу належить приблизно до 1200 року, хоч її утворення, можливо, відбулося дещо раніше. Протягом XIII–XIV ст.ст. тут існувало навіть село Угоча, згадка про яке збереглася у назві урочища поблизу сучасного села Сасово. Колись на цьому місці, як дехто вважає, стояв і замок.
Угочанщина в часи «Королівського євангелія»
Угочанщина була освоєна людьми з найдавніших часів. Протягом XI-XIII ст.ст. низовинну частину Угочі заселили угорці та частково німецькі колоністи. В окремих місцях ще проживали і представники стародавнього слов’янського населення. У XIV ст. тут відбулися радикальні зміни стосовно кількості й етнічного складу населення. Саме тоді у гірській зоні регіону починають осідати два нові етноси: рутени (українці) й волохи (румуни). Заселення Угочанщини українцями розпочалося між 1336 і 1351 роками з північного напрямку й охоплювало правий берег Тиси (Ком’яти, Раковець, Чингава, Шард). Румунські поселенці рухалися зі сходу. Вони між 1337 і 1378 роками заснували низку сіл на схилах хребта Оаш (Овош) на лівому березі р. Тиси.




Отже, у часи, коли створювалося «Королівське євангеліє» (кінець XIV – початок XV ст.ст.), територія Угочанщини була майже повністю заселена. На низовині проживали переважно угорці, які поступово aбсорбували німецьких колоністів і представників давніx слов’ян. Вони займалися головним чином землеробством і виноградарством й належали до католицької церкви. Гірську зону заселяли українці (правий берег Tиси) й румуни (лівий берег Тиси), головним заняттям яких було скотарство. У конфесійному відношенні це були християни східного (грецького) обряду, тобто православні.
Назва «Королівського євангелія»
Свою назву – «Королівське» – євангеліє отримало від місця, де воно, як вважається, було переписане, а саме селища Королево. Проте згаданий населений пункт з ХІІІ до ХХ століття мав іншу назву, а саме Кірайгазо, що перекладається на українську з угорської як «будинок короля». У чехословацький період поселення називалося Кральово над Тисою. І лише з 1946 року стало офіційно Королево(е). Сам переписувач євангелія Станіслав Граматик написав: «Сь тетраевангелие, исписася вь нелабском граду михалевь избь, кралхазской…». Тобто слово «Королево» він не вживає, натомість топонім «Кірайгазо» виступає в нього у формі прикметника – «кралхазской». Першовідкривач книги В.Пронін висунув припущення, що місцем, де переписували євангеліє, могло бути містечко Вонілово (нині Войнилів, Калуський район, Івано-Франківська область України). Першим сучасну назву книги офіційно вжив В.Микитась у 1964 році, але із застереженням: «Це так зване «Королівське євангеліє…». Починаючи з цього часу, вказана назва міцно вкоренилася у науковому середовищі, а віднедавна і серед широкого загалу. Проте питання точного місця виготовлення євангелія, а з ним і його назви, є не такі очевидні, як це на перший погляд може здатися, у крайньому разі, якщо підходити до нього виключно з наукової точки зору. Все впирається в інтерпретацію вже згаданого вище пасажу євангелія, написаного Станіславом Граматиком. Якщо виходити із загальноприйнятої думки, що «град Нелаб» – це замок Ньолаб (нині Королівський замок), а прикметник «кралхазской» вказує на поселення «Кралгазо», тобто угорське «Кірайгазо» (нинішнє Королево), то постає дилема, де переписувалося євангеліє: у замку Ньолаб, або власне у Кірайгазі, тобто Королеві? Справа в тому, що на час, коли було завершено переписування євангелія (1401 рік), замок Ньолаб і поселення Кірайгазо (с. Королево) були окремими адміністративними одиницями, розділеними й географічно. Виходячи із цього факту, інтерпретувати однозначно вказаний вище пасаж важко. Якщо ж припустити, що Станіслав Граматик ототожнював назви «Ньолаб» і «Кралхаза», то тоді євангеліє переписувалося не в Королеві, а в сусідньому замку. Натомість, якщо прийняти, що переписувалося воно в «михалевь избь, кралхазской», тобто Королеві, тоді незрозуміло, до чого тут замок «Нелаб».
Отже, констатуємо, що точне місце, де було переписане «Королівське євангеліє», із даних самої книги визначити поки що не вдалося. Це питання потребує дальших досліджень.
Замок Ньолаб
Замок Ньолаб вперше під такою назвою фігурує у джерелах з 1315 року. У 1378 році Людовик Великий дарує його з усіма приналежностями волоським (румунським) воєводам Драгу і його брату Івану Волоху. Як свідчить одна із грамот 1401 року, воєводу Драга за захоплення певних володінь було засуджено до смерті з конфіскацією всіх маєтків, замків тощо. Проте його синів Юрія та Шандрінуса, а також синів воєводи Балка Дмитра і Шандрінуса й сина Івана Волоха – Василя (Ласло) було звільнено від наслідків цього рішення. Замок Ньолаб дійсно залишився в руках нащадків Драга та Івана Волоха. З цим не погодилися їхні родичі – сини воєводи Балка Дмитро і Шандрінус, які подали на них до суду. Король Сігізмунд доручив розглянути справу своєму фавориту Петру Перені. Оскільки представити оригінальні грамоти на володіння Ньолабом і домінією нащадки Драгів, Івана Волоха і Балка не змогли, то король відібрав від них замок й віддав його як нову дарчу Петру Перені. У цій грамоті, виданій у Буді 1405 року, Сігізмунд зазначає, що дарує замок Ньолаб і його приналежності Петру Перені за заслуги перед королем, особливо за мужність у битві проти зрадників під Потоком (нині Шарошпоток, Угорщина).
Таким чином, у часи написання «Королівського євангелія» (1401 р.) замком Ньолаб й тодішньою Кірайгазою (Королевом) володіли Драг й Іван Волох або (після серпня 1401 р.) їхні сини Юрій і Шандрінус та Василь. Вони, як і їх знамениті батьки Драг та Іван Волох, були дуже заможними й цілком могли виступити замовниками виготовлення досліджуваного євангелія. По-перше, більшість населення їхніх володінь у Марамороші та Угочі – це волохи (румуни) та рутени (українці), які на той час сповідували християнство грецького обряду, тобто були православними. По-друге, уже в 1390 році Драг побував у Константинополі й домігся від патріарха Антонія IV як патрон право ставропигії для Грушівського монастиря, ігумен якого отримував юрисдикцію і над православними Угочі. Можна припустити, що повернувся він звідти не з порожніми руками й приніс із собою також церковнi книги, серед них, можливо, і прототип «Королівського євангелія». По-третє, вчених людей, на кшталт Станіслава Граматика, які розумілися на церковнослов’янській мові, було в той час хоч і небагато, aле все ж таки вони були. Сам король Сігізмунд терпимо ставився до чужинців взагалі й до людей православної віри зокрема, а його канцелярія видавала грамоти і слов’янською мовою. У нього був свій особистий лектор Іштван Білкеї, румун із Білок (нині Іршавський район Закарпатської області), який читав і роз’яснював йому книги, cупроводжуючи Сігізмунда по всій Європi. Освіченість була в той час поширена й на нижчих щаблях адміністративного управління. Про це свідчить і географічно та хронологічно найближча до «Королівського євангелія» пам’ятка – церковнослов’янська пергаментна грамота 1404 року, видана в Сиготі (нині Сігетул Мармаціей, Румунія) комітатськими урядниками і марамороськими дворянами-волохами стосовно володінь Грушівського монастиря. Отже, поява у 1401 році «Королівського євангелія» саме на території сучасного Закарпаття, виходячи з вищенаведеного, не є чимось унікальним.
Стефан Вінц
Одним з найбільш інтригуючих питань, пов’язаних із «Королівським євангелієм», є його 550-річна історія від часу написання (1401 р.) до загадкового відкриття у 1951 році. Багато чого тут ще неясно й потребує подальших ґрунтовних досліджень. Достеменно відомо лише, що переписав євангеліє Станіслав Граматик у 1401 році. Точне місце його виготовлення – замок Ньолаб чи нинішнє селище Королево – теж потребує уточнень. Більш-менш точно можна стверджувати, що замовником (чи замовниками) виготовлення книги був волоський (румунський) воєвода Драг або хтось із кола його рідних (жінка, сини Юрій і Олександр або його брат Іван Волох та його син Василь). Драг вперше фігурує як «колишній» тобто вже не живий в одній із грамот від 10 серпня 1401 року. Драг з воєводою Балком причетні до розвитку православної віри й візантійської культури серед волоського населення історичного Мараморошу (Грушівський монастир) та Угочі (більшість волохів у той час становили румуни, але серед них було чимало і балканських слов’ян та рутенів (українців)). Отже, виникнення цієї цінної пам’ятки культури слід пов’язувати в першу чергу з волоським (переважно румунським) етнічним середовищем історичної Угочі й Марамороша та його зв’язками з Балканським півостровом.
Після смерті Драга замок Ньолаб і домінія перейшли у спадок його синам (Юрію та Олександру) та їхньому дядькові Івану Волоху (у 1403 р. ще жив) і його сину Василю. Проте у 1405 році король Сiгізмунд передає замок Петру Перені, а самі нащадки Балка й Драга отримують посілості в комітаті Солнок (нині територія Румунії). Що сталося з «Королівським євангелієм» у цей час – невідомо. В одній з грамот за 1406 рік повідомляється, що вдова Драга і її сини отримали від Петра Перені якісь скрині, в яких зберігався їхній крам (очевидно, в замку). Таким чином, частину свого майна, речей, які зберігалися в замку, вони не встигли вивезти, й ті якийсь час знаходилися в руках Петра Перені. До кого зрештою потрапило «Королівське євангеліє» – наразі невідомо.
Важливі відомості про долю пам’ятки збереглися в ній самій. На одному з листків, доданому до євангелія вже після його виготовлення, з напису, який стилем дещо відрізняється від письма євангелія, дізнаємося, що цю книгу купив (від кого – не зазначено) Стефан Вінц і передав її попу Нікіті. Родина Вінц – відома румунська дворянська сім’я в Марамороші, центром володінь й проживання яких були долини річки Косо, яка впадає в р. Ізу, ліву притоку Тиси неподалік нинішнього міста Сігетул Мармацеї, Румунія. З кінця XIV ст. до XVІІ ст. тут існувало навіть село Вінцфалво, тобто «село Вінца», яке пізніше з’єдналося з Будфолвою (нині Будешті, повіт Марамуреш, Румунія). Родоначальником Вінців був «Vinch filiis Bud de Budfalva Olahus de Maramarurio», якого у 1405 році ввели у володіння низки посілостей, у тому числі і заснованого ним села Вінцфолва. Але коли жив Стефан Вінц, який купив «Королівське євангеліє»? Нам поки що вдалося розшукати лише одного Стефана Вінца, який жив наприкінці XV – початку XVІ ст.ст. в долині р. Косо в селі Серфолво (нині Сирбі, Марамороський повіт, Румунія). З іменем Стефана Вінці вперше зустрічаємося 1479 року. Цей Стефан Вінц разом зі своїм сином Томашем (Фомою) та родичем Дмитром Вінцом отримали у 1505 році від короля Владислава право на володіння землями в низці сіл у Марамороші. Тож можна припустити, що Стефан Вінц, який купив книгу, і Стефан Вінц, який у 1505 році отримав дворянство, – одна й та ж особа. Сам Вінц передав євангеліє попу Нікіті з умовою, щоб той його передавав далі нащадкам і не смів продавати книгу.
Ситуацію з долею «Королівського євангелія» доповнює й одночасно ускладнює ще один факт. У 1530-х роках євангеліє, переписане Станіславом Граматиком, нібито бачили у замку Ньолаб, у бібліотеці вдови Габора Перені Кателіни Франгепан – відомої меценатки угорської культури.
Невідомо, чи Стефан Вінц купив євангеліє до того, як воно потрапило в бібліотеку Переніїв, чи після? У всякому випадку, після цього «Королівське євангеліє» зникає зі сторінок історичних джерел (автор цих рядків не зумів відшукати про нього відповідні дані). Де зберігалася книга протягом наступних століть – залишається загадкою. Нам видається ймовірним, що євангеліє тривалий час зберігалося в якійсь із марамороських церков, а потім звідти потрапило в Мукачівський монастир.
Йосип Кобаль, завідувач відділу археології, zakarpattya.net.ua
Дописати коментар